Розділ одинадцятий

Піч для випалювання вугілля в Сосниці побудували неподалік від зрубу, вуглярі використовували відпад від деревини, який залишився після вирубки. Випалювання розпочалось тут нещодавно, - з верхівки куполоподібної печі, ніби з кратеру вулкану, жбухали клуби жовтуватого їдкого смердючого диму.

Запах диму не заглушав смороду смерті, який навис над поляною.

Геральт зіскочив з коня. І видобув меч.

Перший труп, без голови і обох ніг, побачив поряд із піччю, кров забризкала землю, яка вкривала стос пічної деревини. Трохи далі лежали ще три тіла, понівечені до невпізнання. Лісовий пісок увібрав у себе кров, залишивши на поверхні темні плями.

Ближче до середини галявини і обкладеного камінням вогнища лежали два наступних трупи – чоловік та жінка. У чоловіка було розірване горло, розшарпане так, що виднілись шийні хребці. Жінка горішньою частиною тіла лежала в багатті, у попелі, обліплена кашею з перевернутого казанка.

Подалі, поряд із рядами деревини, лежала дитина, хлопчик, може, років п’яти. Був роздертий навпіл.

Хтось, вірніше, щось вхопило його за обидві ніжки й розірвало.

Помітив наступний труп, у цього був розпоротий живіт і витягнуті всі тельбухи. На всю довжину, приблизно один сажень товстих кишок і понад трьох сажнів тонких. Кишки гладенькою виблискуючою синювато-рожевою стрічкою тягнулись від трупа до халабуди з хвойного гілляччя, зникаючи всередині побудови.

Всередині, на простій неохайній постелі, лежав худорлявий чоловік. Одразу кидалось в око, що до навколишнього інтер’єру він зовсім не пасував. Його багата одежа вся була заляпана кров'ю, буквально просякнута нею. Але відьмак не помітив, щоб цвигало, бризкало або текло з якихось важливих кровоносних судин.

Впізнав його навіть попри те, що обличчя було вкрите закипілою кров'ю. Це був той довговолосий, худорлявий і дещо жінкуватий красунчик, Сорель Дегерлунд, якого йому представили на аудієнції у Ортолана. Тоді був подібно до інших чародіїв одягнений в гаптований плащ і вишитий дублет, сидів за столом як решта і як решта дивився на відьмака з погано прихованою відразою. Тепер лежав, непритомний, в хижі вугляра, весь у крові, а зап'ясток його правої руки був обмотаний людською кишкою. Витягнутою з розпоротого черева трупа, що лежав майже в десяти кроках звідси.

Відьмак глитнув слину. Зарубати його, подумав, поки непритомний? Цього чекають Пінеті й Тзара? Вбити енергумена? Ліквідувати чаклуна-гоетиста, який бавиться викликанням демонів?

Із задуми його вирвав зойк. Сорель Дегерлунд, скидалось на те, приходив до тями. Підніс голову, застогнав, знов повалився на постіль. Підвівся, повів довкола невидющим оком. Помітив відьмака, розтулив уста. Глянув на свій залитий кров'ю живіт. Здійняв руку. Побачив, що в ній. І почав кричати.



Геральт дивився на меч із золотою гардою, - здобуток Лютика. Поглянув на тонку шию чародія. На роздуту на ній жилу.

Сорель Дегерлунд відліпив і здер кишку зі своєї руки. Вже не кричав, тільки стогнав, його всього трусило. Встав, спочатку навкарачки, потім зіп'явся на ноги. Вивалився з хижі, роздивився навколо, заверещав і кинувся навтьоки. Відьмак схопив його за комір, зупинив на місці, поваливши на коліна.

- Що… тут… - белькотнув Дегерлунд, що й досі весь тіпався. – Що тут… Що тут ста... Сталось?

- Гадаю, ти знаєш, що.

Чародій голосно проковтнув слину.

- Як я… Як я тут опинився? Нічого… Нічого не пам’ятаю… Нічого не пам’ятаю! Нічого!

- Якось мало віриться.

- Прикликання… - Дегерлунд вхопився долонями за обличчя. – Прикликав… Він з'явився. В пентаграмі, в крейдяному колі… І увійшов. Увійшов у мене.

- І, певно, не вперше, чи не так?

Дегерлунд розридався. Якось театрально, Геральт ніяк не міг позбавитись такого враження. Шкодував, що не застав енергумена до того моменту, як демон облишив тіло. Таке жалкування, добре це розумів, було ірраціональним, адже знав, до яких наслідків могла призвести сутичка з демоном, і мав би радіти, що її уникнув. Але не радів. Бо, принаймні, зараз не мав би сумнівів, що робити.

І надало ж мені в таке вляпатись, подумав. Чому саме я, чому сюди не втрапив Франс Торквіл зі своїм загоном. Констебль не мав подібних моральних заборон та принципів. Заляпаний кров'ю чародій, що затискав у долоні нутрощі жертви, миттю дістав би зашморг на шию і вже теліпався би на першій-ліпшій сухій гілляці. Торквіла не стримали б ані сумніви, ані вагання. Торквіла не збентежив би факт, що жінкуватий та худорлявий чародій ніяк не зміг би так жорстоко розправитись зі стількома людьми, на додачу так швидко, що закривавлений одяг не встиг ні висохнути, ні задубіти. Що не зміг би голими руками роздерти навпіл дитину. Ні, Торквіл не мав би перед собою такої дилеми.

А я маю.

Пінеті й Тзара були впевнені, що не матиму.

- Не вбивай мене… - заскиглив Дегерлунд. – Не вбивай мене, відьмаче… Я більше ніколи… Ніколи…



- Закрий пельку.

- Присягаюсь, я ніколи…

- Закрий пельку. Ти вже достатньо прийшов до тями, аби користуватись магією? Викликати сюди чародіїв з Ріссбергу?

- У мене є сігіла… Можу… Можу телепортуватись у Ріссберг.

- Не сам. Разом зі мною. Без витівок. Не намагайся підводитись, лишайся навколішки.

- Мушу підвестись. А ти… Для того, щоб телепортація відбулась успішно, повинен стати поряд зі мною. Дуже близько.

- Це ще для чого? Нуж-бо, давай, чого чекаєш? Діставай цей свій амулет.

- Це не амулет. Сказав же, - це сігіла.

Дегерлунд розхристав закривавлений дублет і сорочку. На худих грудях мав татуювання: два кола, що перетинали одне одного. Кола були всіяні крапками різного розміру. Це скидалось на схему орбіт планет, яка запам’яталась Геральту з часів навчання в Оксенфурті.

Чародій співучо промовив закляття. Окружності засвітились блакитним, крапки – червоним. І почали обертатись.

- Зараз. Стань ближче.

- Ближче?

- Ще ближче. Впритул до мене.

- Тобто?

- Притулись до мене і обійми мене.

Голос Дегерлунда змінився. В очах, які за мить до цього були залиті сльозами, спалахнуло щось паскудне, а уста скривились в огидну гримасу.

- Так, так добре. Міцно й чуйно, відьмаче. Ніби я – твоя Йеннефер.

Геральт збагнув, до чого йде. Але не зміг ані відштовхнути Дегерлунда, ані угріти його навершям меча, ані полоснути лезом по шиї. Просто не встиг.

Перед очима спалахнуло опалесцююче сяйво. За коротку мить поринув у чорне небуття. В пронизливий холод, тишу, цілковиту відсутність простору й часу.

*

Приземлились жорстко, підлога з кам’яних плит немов кинулась їм назустріч. Сила поштовху розвела їх. Геральт навіть не встиг як слід роздивитись довкола. Відчув сильний сморід, сопух від немитого тіла, змішаний з мускусом. Велетенські й могутні лабети вхопили його під пахви і за шию, товсті пальці без зусиль стиснулись на біцепсах, тверді, наче залізо, великі пальці уп'ялись в нерви плечового сплетіння. Весь задеревів, випустив меч з безвладної руки.

Перед собою побачив горбаня з огидним обличчям, всіяним коростами, та черепом, порослим рідкими жмутками жорсткого волосся. Горбань, широко розставивши криві ноги, цілився в нього з великого самострілу, вірніше арбалету, оснащеного двома сталевими плечима, розташованими одне над одним. Обидва націлені в Геральта чотиригранні наконечники болтів були шириною не менше двох дюймів і нагострені наче бритви.

Сорель Дегерлунд став перед ним.

- Як вже мусив помітити - промовив, - не потрапив у Ріссберг. Потрапив у мій скит і притулок. Місце, в якому разом із моїм учителем проводимо експерименти, про які в Ріссберзі ні сном, ні духом. Я, про що ти безумовно знаєш, Сорель Альберт Амадор Дегерлунд, магістр магії. Я, а цього ти ще не знаєш, той, хто принесе тобі біль та смерть.

Зник, ніби його вітром здуло, вдаваний переляк і показна паніка, зникло все лицемірство. Все там, на поляні вуглярів, було облудою. Перед Геральтом, який тепер безвладно висів у паралізуючому захваті шишкуватих лапищ, тепер стояв зовсім інший Сорель Дегерлунд. Сорель Дегерлунд тріумфуючий, сповнений пихи і гордощів. Сорель Дегерлунд, який шкірив зуби в злостивій усмішці. Усмішці, яка наштовхувала на думку про сколопендр, що протискаються крізь шпарини під дверима. Про розкопані могили. Про білих личинок, що копошаться в мертвій плоті. Про товстих трупних мух, які ворушать ніжками в тарілці з супом.

Чародій наблизився. В руці тримав сталевий шприц з довгою голкою.

- Ошукав тебе, там на поляні, як дитину, - промовив неквапом. – Виявився наївним, як дитина. Відьмак Геральт із Рівії! Інстинкт не підвів його, не вбив, бо не був певний. Бо є хорошим відьмаком і хорошою людиною. Розказати тобі, хороший відьмаче, що собою являють хороші люди? Це ті, кому доля пожалкувала дати шанс скористатись благом бути злими. Або ті, які отримали такий шанс, але були занадто дурними, аби скористатись ним. Несуттєво, до якої групи належиш ти. Дав себе обдурити, втрапив у пастку і гарантую, що живим з неї не виберешся.

Підніс шприц. Геральт відчув укол, за мить після нього – пекучий біль. Біль пронизливий, від якого темніло в очах, паралізувало все тіло, біль настільки жахливий, що ледве стримався, щоб не закричати. Серце почало шалено калатати, враховуючи те, що його нормальний ритм був у чотири рази повільніший від серцевого ритму звичайної людини, це був винятково прикрий симптом. В очах потемнішало, світ навколо закрутився, розмазався і поплив.

Його волокли, відблиск від магічних куль танцював на сурових стінах і стелі. Одна зі стін, яку минули, була повністю вкрита патьоками крові, обвішана зброєю, бачив широкі закривавлені шамшири, великі серпи, гвізарми, сокири, моргенштерни. На всіх них можна було помітити сліди крові. Ними користувались у Тисах, Луках і Роговизні, усвідомив тверезо. Ними замордовано вуглярів у Сосниці.

Тіло повністю заніміло, взагалі тратив здатність відчувати, не відчував навіть міцного утиску лап, що тримали його.

- Бууех-хххррр-еееххх-буеееех! Буеех-хеех!

Не одразу збагнув, що ці звуки були радісним реготом. Тих, хто його волочили, ця ситуація, вочевидь, забавляла.

Попереду йшов горбань з арбалетом і підсвистував.

Геральт був на крок від втрати свідомості.

Його грубо всадовили у крісло з високою спинкою. Нарешті отримав змогу побачити тих, хто приволочив його сюди, всю дорогу викручуючи йому руки своїми лапами.

Пам'ятав гігантського огрокраснолюда Микиту, охоронця Пирала Пратта. Ці двоє чимось були схожими на нього, могли б навіть зійти за кровних родичів. Були однакового з Микитою зросту, однаково смерділи, однаково не мали шиї, однаково мали кабанячі ікла, що стирчали з-під нижньої губи. Проте, Микита був лисий і бородатий, а ці двоє борід не носили, їхні мавпячі писки вкривала чорна щетина, а вершечки яйцеподібних голів оздоблювало щось, що виглядало як скуйовджене клоччя. Оченята мали маленькі й налиті кров'ю, вуха – великі, загострені та страшенно волохаті.

На їхньому одязі виднілись сліди крові. З пащеки тхнуло так, ніби вже багато днів поспіль харчувались виключно часником, лайном і дохлою рибою.

- Буеееех! Буеех-хеех-хеех!

- Буе, Банг, годі сміятись, за роботу, обидва. Паштор, вийди. Але тримайся неподалік. Обидва велетні вийшли, хльопаючи гігантськими ступнями. Горбань, званий Паштором, поспішив слідом за ними.

В полі зору відьмака з'явився Сорель Дегерлунд. Перевдягнений у чисте, вимитий, причесаний і жінкуватий. Присунув стілець, сів навпроти, спиною до столу, заваленого книгами й гримуарами. Дивився на відьмака, недобре усміхаючись. При цьому бавився медальйоном на золотому ланцюжку, який розгойдував, намотавши собі на палець.

- Почастував тебе, - сказав байдужо, - екстрактом з отрути білих скорпіонів. Неприємно, правда ж? Ні рукою поворухнути, ні ногою, ні пальцем, навіть? Ані оком кліпнути, ані слину проковтнути? Але це ще квіточки. Згодом почнуться неконтрольовані рухи очних яблук і погіршення зору. Потім відчуєш м'язові судоми, корчі будуть настільки сильними, що, вірогідно, отримаєш розрив міжреберних зв'язок. Не зумієш стримати і зубного скреготу, кілька зубів розкришиться, це тобі гарантую. Почнеться слинотеча, а затим - труднощі з диханням. Якщо не дам тобі антидот, задихнешся. Але не хвилюйся, дам його. Цього разу виживеш. Хоча, вважаю, що скоро пожалкуєш, що вижив. Я тобі поясню, в чому справа. Маємо час. А до цього хотів би ще подивитись, як ти посинієш.

- Роздивлявся тебе, - продовжив за мить, - тоді, в останній день червня, на аудієнції. Хизувався перед нами своєю зверхністю. Перед нами, людьми стократ кращими за тебе, людьми, яким ти не годен до п’ят досягнути. Я бачив на власні очі, що тебе забавляли і розпалювали ігри з вогнем. Вже тоді вирішив довести тобі, що забавки з вогнем закінчуються опіками, а втручання в справи магії та магів призведе до однаково болісних наслідків. Скоро ти в цьому сам переконаєшся.

Геральт хотів поворухнутись, але не міг. Кінцівки і все тіло задеревіли і втратили чутливість. В пальцях рук і ніг відчував неприємне поколювання, обличчя повністю заніміло, губи були ніби зашнуровані. Зір погіршувався, очі йому застилала і заліплювала якась мутна поволока.

Дегерлунд закинув ногу за ногу, погойдуючи медальйоном. На якому було зображення, емблема, блакитна емаль. Геральт не міг роздивитись. Бачив чимдалі все гірше. Чародій не брехав, погіршення зору посилювалось.

- Розумієш, справа полягає в тому, - між іншим продовжував Дегерлунд, - що планую високо піднятись у чародійській ієрархії. В своїх планах і намірах спираюсь на особу Ортолана, знаного тобі з візиту в Ріссберг і тієї пам’ятної аудієнції.

Геральт мав таке враження, ніби язик розпухає і заповнює собою всю ротову порожнину. Опасався, що це було не просто враження. Отрута білого скорпіона була смертельною. До цього моменту він сам ніколи не відчував на собі її дію, тож не знав, до яких наслідків вона може призвести в організмі відьмака. Серйозно занепокоївся, щосили намагаючись перебороти дію нищівного токсину. Ситуація представлялась доволі паскудною. Скидалось на те, що порятунку чекати не було звідки.

- Кілька років тому, - Сорель Дегерлунд надалі продовжував упиватись звучанням власного голосу, - став асистентом Ортолана, на цю посаду мене призначив Капітул, а затвердив дослідницький відділ Ріссбергу. Як і мої попередники, мусив шпигувати за Ортоланом і саботувати найзагрозливіші з його винаходів. Призначенням на цю посаду завдячував не лише своєму талантові чаклуна, а також моїй вроді і чарівливості. Капітул пристановляв до старця таких асистентів, яких той полюбляв.

- Ти можеш цього не знати, але у часи юності Ортолана серед чародіїв поширилось женоненависництво і мода на чоловічу дружбу, яка часто переростала у глибші, а що там, набагато глибші стосунки. Бувало так, що молодий учень або адепт не мав іншого виходу, мусив покірно дослухатись до бажань старших навіть у питаннях такого роду. Деяким це не надто подобалось, але зносили все як неминучі виробничі затрати. А деякі це полюбили. До цих останніх належав, як ти, мабуть, вже здогадався, Ортолан. Хлопак, який у ті часи й дістав своє пташине прізвисько, після отриманого зі своїм наставником досвіду, на все подальше життя залишився, як сказав би поет, ентузіастом і прихильником шляхетної чоловічої дружби і шляхетної чоловічої любові. Проза, як сам знаєш, описує такі речі більш лаконічно та безпосередньо.

Об литку чародія отерся, голосно муркочучи, великий чорний кіт із хвостом, розпушеним наче йоржик. Дегерлунд нахилися, погладив його, поколихав перед ним медальйоном. Кіт із неохотою штурхнув прикрасу лапкою. Він відвернувся, даючи зрозуміти, що ця забавка йому наскучила, і прийнявся вилизувати хутро на грудях.

- Як ти, безсумнівно, помітив, - продовжив чародій, - я надзвичайно вродливий, жінки, бува, називають мене ефебом. Загалом, люблю жінок, але в принципі не мав і не маю нічого проти педерастії. З єдиною умовою: якщо до неї вдаватись, то мусить мені допомагати зробити кар’єру.

- Моя чоловіча любов із Ортоланом надзвичайних жертв не потребувала, дідуган давно вже минув той віковий рубіж, в якому щось може, так само як і той, в якому щось хоче. Але я прикладав усіх зусиль, аби справити протилежне враження. Щоб всі думали, що абсолютно втратив голову від кохання до мене. Що не існує нічого, в чому міг би відмовити своєму красеню-коханцю. Що знаю всі його шифри, що маю доступ до його таємних книг і секретних записів. Що він одаровує мене артефактами й талісманами, яких до сих пір нікому навіть не показував. І що навчає мене забороненим закляттям. Враховуючи й гоетію. І якщо донедавна поважні чародії з Ріссбергу нехтували мною, то відтепер раптово почали поважати, я виріс в їхніх очах. Повірили, що роблю те, про що вони самі тільки мріють. І що досягаю успіхів у своїй справі.

- Знаєш, що таке трансгуманізм? Що таке видоутворення? Дивергентне видоутворення? Інтрогресія? Ні? Тобі нема чого соромитись. Я теж не дуже то й знаю. Але всі інші вважають, що знаю ой як багато. Що під егідою та пильним наглядом Ортолана проводжу досліди над удосконаленням роду людського. Заради високої мети, щоб виправити і покращити. Покращити стан і природу людини, ліквідувати хвороби і дефекти, перемогти старіння, бла-бла-бла. Ось мета і завдання магії. Наслідувати величних майстрів минувшини, Маласпіну, Алзура та Ідаррана. Майстрів гібридизації, мутації та генетичної модифікації.

Чорний кіт повернувся, нявчанням сповістивши про свій прихід. Стрибнув чародію на коліна, простягнувся, замуркотів. Дегерлунд ритмічно погладжував його. Кіт замуркотів голосніше, випростовуючи кігті воістину тигрячих розмірів.

- Що собою представляє гібридизація ти, певно, знаєш, бо це синонім схрещування. Процес створення покручів, гібридів, виродків, називай як хочеш. В Ріссберзі активно проводять подібні експерименти, і вже створили безліч дивовиж, страшил і потвор. Деякі з них знайшли своє застосування на практиці, та хоча б параріггер, який очищує міські звалища, або парадятел, який винищує шкідників у деревах, чи гамбузія-мутант, яка пожирає личинок малярійних комарів. Або вігілозавр, сторожовий ящур, убивством якого ти хвалився під час аудієнції. Та вони вважають це дрібницею, побічними результатами. Що їх насправді цікавить – так це гібридизація й мутація людей та гуманоїдів. На все це накладено заборону, але Ріссберг клав на заборони. Капітул же заплющує очі. Або, що більш вірогідно, перебуває у блаженному й безпросвітному невіданні.

- Задокументований факт, що Маласпіна, Алзур та Ідарран брали за основу створінь малих й розповсюджених, аби вивести з них гігантських віїв, павуків, кощіїв та ще чортзна-кого. Задались питанням, що ж стоїть на заваді тому, аби взяти когось малого розповсюдженого й миршавого та викарбувати з нього титана, когось дужого, здатного працювати по двадцять годин на добу, кого не беруть хвороби, хто в повні сил легко доживе до ста років? Відомо, що намагались втілити свої прагнення в життя, вочевидь, працювали над цим і, вочевидь, досягали успіхів. Але таємницю своїх гібридів забрали з собою в могилу. Навіть Ортолан, який присвятив життя вивченню їхніх праць, дізнався небагато. Буе і Банг, які тебе сюди притягли, роздивився їх добре? Це гібриди, магічний продукт схрещення огрів з тролями. Вправний арбалетник Паштор? Ні, скажу так, ось акурат він і є на образ і подобу цілком природним результатом схрещення огидної баби з потворним мужиком. А от Буе і Банг, ха, вони постали просто з пробірок Ортолана. Запитаєш: на біса комусь здались такі потвори, з якого дива їх взагалі створювати? Ха, ще донедавна сам не розумів нащо. Допоки на власні очі не побачив, як вони розправляються з лісорубами та вуглярами. Буе одним рухом легко відірве голову від шиї, Банг потрошить дитинча, ніби це запечена курка. А якщо дати їм в руки якісь гострі знаряддя, хо! От тоді вони влаштують просто феєричну різанину. Ортолан, якщо його запитати, відповість, що гібридизація – це дорога до ліквідування спадкових хвороб, стане мимрити про підвищення опору організму інфекційним болячкам, та плести подібні старечі нісенітниці. Але я знаю правду. І ти знаєш правду. Такі екземпляри як Буе і Банг, як те створіння, з якого ти зірвав мітку Ідаррана, створювались виключно з однією метою – убивати. І це чудово, бо мені саме було потрібне знаряддя вбивства. Не був впевнений, що мені стане витримки й сил вдіяти це самотужки. І дарма, як виявилось згодом.

- Але чародії з Ріссбергу надалі з рання до смеркання займались схрещуваннями, мутаціями і генетичними модифікаціями. І досягли чималих успіхів, наштампували таких гібридів, що аж дух захоплює. Вони вважають, що все це – корисні гібриди, які мають полегшити і уприємнити людське існування. Нині, вони за крок до створення жінки з ідеально рівною спиною, аби її було зручно трахати ззаду і водночас мати місце, де можна поставити келишок шампанського і розкласти пасьянс.

- Але вернімось ad rem, тобто до моєї наукової кар’єри. Оскільки я не міг похвалитись відчутними досягненнями, мусив створити видимість тих досягнень. Вийшло раз плюнути.

- Тобі відомо, що існують світи, відмінні від наших, доступ до яких нам перекриває Кон'юнкція Сфер? Сукупність світів, яка ще зветься площинами елементарними та параелементарними? Яка заселена істотами, відомими нам як демони? Досягнення Алзура і його et consortes пояснюють саме тим, що вони відшукали доступ до тих площин й істот. Що змогли тих істот прикликати і підкорити своїй волі, що змусили демонів видати їх таємні знання. Вважаю, що то все казочки та побрехеньки, але інші в це вірять. А що вдієш, коли віра має таку силу? Щоб зробити видимість того, що я близький до відкриття таємниці давніх майстрів, мусив переконати Ріссберг, що вмію прикликати демонів. Ортолан, який колись успішно займався гоетією, не схотів навчити мене цьому мистецтву. Дозволив собі дати образливо низьку оцінку щодо моїх магічних здібностей і порадив не забувати, де моє місце. Ну що ж, заради моєї кар’єри, не забуду. Поки що.

Чорний кіт, знудившись від погладжувань, зіскочив з колін чародія. Зиркнув на відьмака холодним поглядом золотих, широко розчахнутих очей. І пішов, задравши хвіст.

Кожен наступний подих давався Геральту все з більшим трудом, відчував тремтіння, яке проходило по всьому тілу і яке ніяк не міг опанувати. Ситуація виглядала кепсько і лише дві обставини дозволяли сподіватись на краще і вселяли надію. По-перше, досі був живий, а поки живеш – сподівайся, саме так говорив його наставник Весемир в Каер Морхені.

Другою обставиною, яка передбачала можливість викараскатись, було роздуте его і пиха Дегерлунда. Чародій, скидалось на те, закохався в свої словеса ще в ранній юності й, вочевидь, це було кохання на все життя.

- Оскільки я не міг вправлятись гоетією, - розповідав чародій, розгойдуючи медальйоном і надалі насолоджуючись звучанням власного голосу, - мусив гоетію удати. Зімітувати. Відомо, що викликаний гоетією демон часто виривається на свободу і нищить все довкола. Ну от я і знищив. Декілька разів. Вирізали під корінь кілька поселень. І вони повірили, що це справа рук демона.

- Ти здивувався б, якби тільки знав, які вони легковірні. Якось відтяв полоненому селянинові голову і біорозкладними нитками пришив на її місце голову великого козла, замаскувавши шов гіпсом і фарбою. Відтак продемонстрував своїм вченим колегам як теріоцефала – результат надзвичайно складного експерименту в галузі створення людей зі звірячими головами, експерименту, який вдався лише частково, адже продемонстрований взірець не вижив. Повірили, уяви собі. Виріс в їхніх очах ще вище! Вони й досі чекають, коли створю щось, що виживе. Тримаю їх у цій впевненості, час від часу пришиваючи якусь голову до безголового трупа.

- Але я відхилився від теми. Про що була мова? Ага, про вирізані селища. Як і очікував, магістри з Ріссбергу списали це на демонів або на одержимих ними енергуменів. Але я зробив помилку, перестарався. Ніхто б не став перейматись через одне селище лісорубів, але ми вирізали декілька. Працювали головним чином Буе і Банг, але я також докладав всіх можливих зусиль.

- Не надто себе проявив у першому поселенні, в Тисах, так, здається, воно звалось. Коли побачив, що виробляють Буе і Банг, мене знудило, обблював собі весь плащ. Прийшлось викинути. А плащ був з найкращої вовни, оздоблений сріблястою норкою, коштував не менше ста корон. Але згодом мені вдавалось все легше і легше. По-перше, вбирався відповідно, в робочий одяг. По-друге, мені сподобалось. Виявилось, що то неабияка насолода – відрубати комусь ногу і дивитись, як кров бухає з культі. Або виколоти комусь око. Або витягти з розпоротого живота повну жменю ще теплих тельбухів… Коротше кажучи. Разом із сьогоднішнім, вийшло десь з півсотні душ різного віку і статі.

- Ріссберг збагнув, що мене треба призупинити. Але як? Бо ж досі вірили в мою могутність як майстра гоетії і остерігались моїх демонів. Боялись розгнівати закоханого у мене Ортолана. Вирішенням проблеми мав би бути ти. Відьмак.

Геральт дихав неглибоко. І набирався оптимізму. Бачив вже набагато краще, тремор стишився. Мав імунітет проти більшості відомих токсинів, на щастя, отрута білого скорпіона, смертельна для звичайної людини, для нього винятком не стала. Початково загрозливі симптоми з часом слабшали й зникали, організм відьмака виявився здатним досить швидко нейтралізувати отруту. Дегерлунд про це або не знав, або самовпевнено зневажив.

- Довідався, що мають намір натравити тебе на мене. Не стану приховувати, я переполошився, бо дещо чув про відьмаків загалом, і про тебе зокрема. Чимдуж помчався до Ортолана, мовляв, рятуй мене, мій коханий учителю. Коханий учитель спершу дав мені прочухана і все докоряв, що, нібито, мордувати лісорубів – некрасиво, недобре і щоб таке неподобство було востаннє. Але згодом порадив, яким чином краще підібратись до тебе і заманити в пастку. Як упіймати за допомогою телепортаційної сігіли, яку кілька років тому власноруч витатуював на моєму мужньому торсі. Однак, заборонив тебе вбивати. Не думай, що то через доброту. Йому потрібні твої очі. А саме, його цікавить tapetum lucidum, -шар тканини, яка зсередини вистеляє твої очні яблука, тканини, яка посилює і відбиває світло, спрямоване на фоторецептори, завдяки чому ти наче кіт бачиш вночі й взагалі в темряві. Остання idée fixe Ортолана – це подарувати всьому людству можливість котячого зору. В межах підготовки до втілення цієї благородної місії, має намір приживити твій tapetum lucidum якійсь черговій мутації, над якою саме працює, а tapetum для пересадки потрібно взяти з живого донора.

Геральт обережно поворухнув пальцями і долонею.

- Ортолан, маг етичний і милосердний, тому після видалення твоїх очних яблук, своєю невичерпною добротою збирається подарувати тобі життя. Вважає, краще бути сліпцем, аніж небіжчиком. Аж здригається від самої думки, що може завдати болю твоїй коханці, Йеннефер з Венгербергу, до якої має сильну і дивну, як в його випадку, симпатію. А на додачу, він, Ортолан, вже за крок від створення магічної регенераційної формули. Через кілька років зможеш звернутись до нього і він тобі поверне очі. Радий? Ні? І правильно. Що? Хочеш щось сказати? Говори, я слухаю.

Геральт вдав, що з трудом ворушить губами. Зрештою, йому і не потрібно було вдавати, що робить це з трудом. Дегерлунд підвівся зі стільця, схилився над ним.

- Нічого не розберу, - скривився. – В принципі, мене мало обходить, що хочеш сказати. Маю ще дещо тобі повідомити. Знай, що серед моїх численних талантів є також і дар ясновидіння. А видно мені цілком ясно, що коли Ортолан тебе, осліпленого, відпустить, Буе і Банг вже чекатимуть на тебе. Цього разу потрапиш прямісінько в мою лабораторію, звідки вже не виберешся. Проводитиму над тобою вівісекцію. Переважно, заради власної втіхи, хоча, зізнаюсь, трохи цікаво, що там у тебе всередині. Насамкінець, завершу справу, як говорять м’ясники, обробкою туші. Буду твої рештки по шматочку надсилати в Ріссберг, в якості перестороги, най побачать, що чекає на моїх ворогів.

Геральт зібрався з силами. Сил було небагато.

- Щодо тієї Йеннефер, - чародій нахилився ще нижче, відьмак відчув його м’ятний подих, - то мене, на відміну від Ортолана, безмежно веселить сама думка про можливість завдати їй болю. Тож, відріжу той шматок, який в тобі найбільш цінувала і надішлю їй у Венгерб…

Геральт склав пальці в Знак і торкнувся обличчя чародія. Сорель Дегерлунд захлинувся повітрям і впав на стілець. Захропів. Його очі закотились кудись вглиб черепної коробки, голова обвисла на плечі. Ланцюжок медальйону вислизнув з його безвладних пальців.

Геральт зірвався з місця, точніше, спробував зірватись, бо єдине, що йому вдалось, - це впасти зі стільця на підлогу, головою просто до черевиків Дегерлунда. Перед носом побачив медальйон, що випав з руки чародія. На золотому овалі - блакитний емалевий дельфін nageant. Герб Керацка. Не було часу ні здивуватись, ні роздумувати. Дегерлунд почав голосно харчати, було помітно, що зараз прокинеться. Знак Сомн спрацював, але дія його виявилась слабкою і нетривалою, відьмак був надто ослаблений дією отрути.

Підвівся, тримаючись за стіл, скинувши на підлогу книги та сувої.

До кімнати ввалився Паштор. Геральт навіть не намагався скористатись Знаками. Схопив зі столу гримуар, оправлений в шкіру та латунь, угрів горбаня ним просто в горло. Паштор різко осів на підлогу, випустивши з рук арбалет. Відьмак угрів вдруге. І повторив би знов, але інкунабула вислизнула з його занімілих пальців. Схопив карафку, що стояла на стосі книг, і розбив її просто об голову Паштора. Горбань, хоч і був залитий кров'ю та червоним вином, не відступив. Рушив на Геральта, навіть не стряхнувши з повік крихт кришталю.

- Буеее! – заверещав, хапаючи відьмака за коліна. – Бааанг! До мене! До ме…

Геральт вхопив зі столу наступний гримуар, важкий, з оправою, інкрустованою фрагментами людського черепа. Гепнув ним об горбаня так, що аж навсібіч бризнули відламки костей.

Дегерлунд захарчав, намагаючись підвести руку. Геральт збагнув, що робить спробу кинути закляття. Звук гупотіння важких ніг, що наближувався з кожною секундою, свідчив про те, що Буе і Банг наближались. Паштор вовтузився по підлозі, мацав довкола руками, шукаючи самостріл.

Геральт побачив на столі свій меч, схопив його. Похитнувся, ледве не впав. Ухопив Дегерлунда за комір, приставивши лезо йому до горла.

- Твоя сігіла! – крикнув йому у вухо. – Телепортуй нас звідси!

Буе і Банг, озброєні шамширами, зіштовхнулись в дверях і застрягли, їх цілковито заклинило в дверному косяку. Жоден не подумав про те, щоби поступитись іншому. Одвірок затріщав.

- Телепортуй нас! – Геральт хватонув Дегерлунда за волосся, перегнувши його голову назад. – Зараз же! Або я переріжу тобі горлянку!

Буе і Банг вивалились з дверей разом із одвірком. Паштор відшукав арбалет і націлив його.

Дегерлунд тремтячою рукою розхристав сорочку, прокричав закляття, але ще до того, як їх огорнула темрява, вирвався, відштовхнувши відьмака. Геральт хапонув його за мереживну манжету, силуючись притягнути до себе, але в цю мить портал активізувався і всі відчуття, враховуючи дотик, зникли. Відчув, як його поглинає стихія, шарпає ним і крутить наче у вирі. Паралізуючий холод. Всього на одну мить. Одну з найдовших і найпаскудніших митей в його житті.

Звалився на землю, аж загуло. Горілиць.

Відкрив очі. Довкола панувала непроглядна темрява, абсолютний морок. Осліп, подумав. Втратив зір?

Не втратив. Просто надворі була дійсно глуха ніч. Його, як це по-науковому назвав Дегерлунд, tapetum lucidum запрацював, вловив все світло, яке можна було вловити за цих обставин. За хвилину вже міг розпізнати довкола обриси якихось пнів, чагарників або заростів.

А над головою, коли розійшлись хмари, побачив зорі.


3152436827332766.html
3152454450566869.html
    PR.RU™