Встановлення ознак погрози вбивством

Ознаки об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 129 КК, полягають у висловленні погрози позбавленням особи життя за наявності реальних підстав побоюватися здійснення такої погрози.

Реальність погрози визначається достатністю підстав побоюватися її виконання, які в кожному випадку є різними. Для визначення реальності погрози значення має з’ясування форми, характеру, місця, часу, обстановки її висловлення, характеру попередніх стосунків між винним і потерпілим тощо. Також має значення сприйняття погрози самим потерпілим, а також і присутніми при цьому іншими особами.

Наприклад, вироком Іллінецького районного суду Вінницької області від 16 червня 2014 року Д. визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 129 КК. Зокрема, підсудний Д. під час сварки зі своїм братом, потерпілим Д. С., будучи у стані алкогольного сп’яніння, погрожував останньому позбавити його життя, тримаючи в руках працюючу бензинову пилу для різання дерев, стоячи при цьому впритул до потерпілого. Вербальна погроза, висловлена за таких обставин, була сприйнята потерпілим як реальна. На підставі цього суд обґрунтовано дійшов висновку, що у потерпілого були реальні підстави побоюватись здійснення погрози (№ 131/872/14-к).

Погроза може бути не лише висловлена вербально, але й полягати у вчиненні певних дій, значення яких спрямоване на виклик у потерпілого переконання в намірі позбавити його життя. Зокрема, К, на ґрунті тривалих неприязних стосунків із потерпілою – своєю матір’ю, взяла пневматичний пістолет та на відстані 2 м направила його в голову потерпілої. Діючи у такій спосіб, підсудна довела погрозу до відома потерпілої, чим викликала в неї почуття страху і тривоги, переконала у реальності здійснення погрози. Оскільки підсудна тривалий час хворіє на параноїдну шизофренію, безперервний тип зниженої емоційно – вольової активності, ухвалою Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 07 лютого 2014 року до К. як до неосудної особи застосовано примусові заходи медичного характеру (№ 11-кп/40/17/14).

Результати аналізу практики розгляду кримінальних проваджень про злочини, передбачені ст. 129 КК, свідчать про наявність окремих проблемних питань, пов’язаних із встановленням ознаки реальності підстав побоюватись здійснення погрози, які полягають у застосуванні підсудним насильства стосовно потерпілого.

Наприклад, під час розгляду кримінального провадження Нововоронцовським районним судом Херсонської області встановлено, що підсудний Ч., одночасно з висловленням погрози вбивством, штовхнув потерпілу Г., внаслідок чого вона впала на землю, потім схопив рукою за шию і став стискати її, тобто здійснювати дії, спрямовані на удушення потерпілої. Дії підсудного були перервані потерпілою, яка захищаючись, нанесла один удар металевим совком по голові підсудного та втекла з місця події. Дії підсудного були кваліфіковані судом за ч. 1 ст. 129 КК (№ 660/288/14-к). Таким чином, кваліфікуючи дії підсудного за ч. 1 ст. 129 КК, суд оцінив стискання потерпілим шиї підсудної як реальні підстави побоюватись здійснення погрози. Разом із тим, враховуючи, що дії підсудного полягали у стисканні життєво важливого органа тіла людини, що є діянням, безпосередньо спрямованим на позбавлення людини життя, та були припинені з причини, не залежної від волі підсудного, є питання стосовно можливості кваліфікації дій підсудного як незакінченого замаху на умисне вбивство.



Інший приклад. Вироком Радехівського районного суду Львівської області від 16 жовтня 2014 року М. визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 129 КК, зокрема в тому, що М. словесно погрожував потерпілому, тримаючи в руках господарські вила. Коли потерпілий проходив повз неповністю відкриті ворота, М. кинув вила у бік потерпілого. Потерпілий не постраждав, оскільки сховався за металевою сіткою зачиненої частини воріт, у яку влучили вила, що було сприйнято як реальність наміру М. на вчинення вбивства потерпілого (№ 451/593/14-к).

Згідно з положеннями ч. 1 ст. 15 КК замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі. Відповідно до пункту 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 07 лютого 2003 року № 2 «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» замах на злочин наявний лише за прямого умислу, тобто тоді, коли особа усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачає його суспільно небезпечні наслідки і бажає їх настання. Таким чином, суди повинні ретельно досліджувати обставини, які свідчать про реальність підстав побоюватись здійснення погрози, та відмежовувати цю ознаку об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 129 КК, від замаху на умисне вбивство.



Також доцільно наголосити, що у судовій практиці немає єдності щодо правової оцінки дій підсудного, які свідчать про реальність підстав здійснення погрози вбивством, якщо вони мають ознаки іншого складу злочину.

Наприклад, під час розгляду кримінального провадження стосовно П. Радехівським районним судом Львівської області встановлено, що під час словесного конфлікту П. накинув шнур на шию потерпілої О. та став стискати її, висловлюючи погрозу позбавити потерпілу життя, спричинивши їй внутрішньо-шкірний крововилив на шиї, що належить до легкого тілесного ушкодження. Зазначені дії П. Радехівський районний суд Львівської області кваліфікував за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 ст. 125, ч. 1 ст. 129 КК (№ 451/1532/14-к). Інший підхід відображено у вироку Лугинського районного суду Житомирської області від 24 лютого 2014 року. Зокрема, судом встановлено, що К., погрожуючи потерпілій умисним вбивством, накинув їй на шию мотузку і став душити, що спричинило виникнення саден та синців на шиї потерпілої, які відповідно до висновку судово-медичної експертизи належать до легких тілесних ушкоджень. Суд кваліфікував дії підсудного за ч. 1 ст. 129 КК (№ 1-кп/281/56/14-к).

Таким чином, у разі якщо, погрожуючи вбивством, особа заподіює потерпілому легкі тілесні ушкодження, що потерпілий сприймає як реальну підставу побоюватись здійснення погрози, дії винного підпадають під ознаки як погрози вбивством (ст. 129 КК), так і умисного заподіяння легких тілесних ушкоджень (ч. 1 ст. 125 КК), тобто має місце конкуренція норм. Разом із тим, беручи до уваги, що обидва злочини належать до злочинів проти здоров’я особи і санкції норм, закріплених у ст. 129 КК, є суворішими, ніж санкція норми, передбаченої у ч. 1 ст. 125 КК, можна зробити висновок, що нанесення легких тілесних ушкоджень одночасно із погрозою вбивством, охоплюється поняттям «реальні підстави побоюватись здійснення погрози» та не потребує додаткової кваліфікації за ч. 1 ст. 125 КК. З аналогічних підстав потрібно виходити, даючи правову оцінку нанесенню побоїв (ч. 1 ст. 126 КК). Водночас, якщо погроза потерпілому вбивством супроводжувалась нанесенням побоїв або вчиненням інших насильницьких дій, що мають характер мордування (ч. 2 ст. 126 КК), чи нанесенням тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень, такі дії мають бути кваліфіковані за відповідною статтею КК.

Прикладом правової оцінки дій потерпілого, які свідчать про реальність підстав здійснення погрози вбивством, якщо вони мають ознаки іншого складу злочину, є вирок Роменського міськрайонного суду Сумської області від 16 жовтня 2013 року, залишений без змін ухвалою Апеляційного суду Сумської області від 24 грудня 2013 року. Зазначеним вироком А. визнано винуватим у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 129, ч. 4 ст. 296 КК, тобто погрози вбивством та хуліганства, вчиненого групою осіб із застосуванням предметів, заздалегідь заготовлених для нанесення тілесних ушкоджень. Так, обвинувачений А. за попередньою змовою з обвинуваченими Б. та Г. приїхав до домогосподарства потерпілих. Підійшовши до паркану цього домогосподарства, обвинувачений зі співучасниками, які тримали в руках ножі, безпричинно з хуліганських спонукань, виявляючи особливу зухвалість, гучно нецензурно висловлювались у бік потерпілого, який знаходився у дворі, принижуючи його честь і гідність, чим порушили спокій громадян, проживаючих на цій вулиці. Обвинувачений А. погрожував потерпілому В. фізичною розправою, що викликало в останнього побоювання за своє життя. Коли батько потерпілого В, потерпілий Д., вийшов з будинку і зажадав від обвинувачених припинити хуліганські дії щодо його сина, обвинувачений А., з метою самоутвердитися перед іншими, принижуючи потерпілого Д., безпричинно, виявляючи особливу зухвалість, почав погрожувати йому позбавленням життя, для чого дістав пістолет і з хуліганських мотивів та з метою демонстрації реальності своїх погроз двічі вистрілив потерпілому в живіт, заподіявши останньому вогнепальних поранень, які належать до легких тілесних ушкоджень, а потім направив пістолет у голову потерпілого В. У цей час співучасники засудженого безпричинно, виявляючи особливу зухвалість, підбігли до паркану, почали трясти його і, нецензурно висловлюючись, розмахувати ножами. Потерпілі, розуміючи, що дії обвинувачених, становлять небезпеку для їх життя, втекли до будинку. Ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах ВССУ від 02 грудня 2014 року вирок Роменського міськрайонного суду Сумської області від 16 жовтня 2013 року та ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 24 грудня 2013 року залишено без змін (№ 5-1006км14).

Таким чином, дії, які дають підстави для висновку про реальність підстав здійснення погрози вбивством, підлягають самостійній правовій кваліфікації, оскільки мають ознаки складу іншого злочину, зокрема, хуліганства, вчиненого групою осіб із застосуванням предметів, заздалегідь заготовлених для нанесення тілесних ушкоджень (ч. 4 ст. 296 КК).


3152949871327234.html
3152994571018573.html
    PR.RU™